Конституційний Суд України сьогодні оприлюднив своє Рішенні № 6-рп/2016 від 08.09.2016, у якому визнав неконституційними:

– положення частини п’ятої статті 21 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ від 23 квітня 1991 року № 987– XII зі змінами (“В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради. Клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання“);

– Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР“ від 28 липня 1988 року № 9306–XI.

Радянський нормативно-правовий акт було свого часу створено з метою придушення мирних національно-визвольних рухів у республіках СРСР у тому числі і в Україні. Цей Указ, зокрема, передбачав, що крайові, обласні, окружні, районні і міські Ради народних депутатів СРСР могли додатково регламентувати порядок проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій “з урахуванням місцевих умов”.

В часи вже незалежної України, окремі органи місцевого самоврядування та їх виконкоми, посилаючись на цей Указ Президії ВР СРСР, досі ухвалювали місцеві неконституційні порядки проведення мирних зібрань – станом на червень 2014 року відомо про існування 53 таких порядків в населених пунктах з числа 492 досліджених обласних, районних центрів та міст обласного підпорядкування (10,8 %). Окремі суди, в свою чергу посилаючись на Указ Президії ВР СРСР та зазначені місцеві порядки, ухвалювали неправосудні рішення про заборону зібрань. Відомі також випадки, коли чинним Указ Президії ВР СРСР вважали працівники “старої” української міліції.

На противагу подібній практиці, правозахисні організації України вважали зміст Указу Президії ВР СРСР від 28 липня 1988 року N 9306-XI таким, що суперечить Конституції України та не має застосовуватись на території України (Постанова Верховної Ради N 1545-XII “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР”, ст. 39, ст. 75, ч. 1 ст. 92, ч. 1 “Перехідних положень” Конституції України). Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах “Шмушкович проти України” від 14 листопада 2013 року та “Вєренцов проти України” від 11 квітня 2013 року вказує, що Указ Президії ВР СРСР в історичному аспекті переслідує ціль “надання органами влади засобів для висловлення своїх поглядів на користь певної ідеології лише деяким категоріям осіб, що саме по собі є несумісним з самою суттю свободи зібрань, що гарантується Конституцією України”. Верховний Суд України у своїй постанові № 5-49кс13 від 3 березня 2014 року вказував на “недієвість положень Указу 1988 року у зв’язку із набранням чинності Конституцією України”, та зазначав, що “є неприйнятним” покликатися на акти органів місцевого самоврядування як на такі, якими встановлюється порядок організації та проведення мирних зібрань, оскільки “посилання на них не узгоджується з вимогами статей 39 і 92 Конституції України”.

1 коментар для “”

Залишити відповідь