Щодо заборони “Маршу Рівності” в Одесі

Михайло Лебедь, експерт правозахисної коаліції “Ні – поліцейській державі!”
Михайло Лебедь, експерт правозахисної коаліції “Ні – поліцейській державі!”

Отже, почнемо з умовно хорошого. 13 серпня 2015 року суддя Одеського окружного адміністративного суду Корой С.М. своїм рішенням заборонив в усьому місті Одесі проводити 15 серпня мирне зібрання під назвою “Марш Рівності” лише двум (!) його організаторам.

Проте це не означає, що решта ймовірних учасників такого зібрання, або зібрання з іншою назвою будуть захищенні державою.

Звісно, правоохоронні органи мусять захищати від насильства учасників будь-яких зібрань, навіть якщо про ці зібрання не було повідомлено Одеську міськраду чи Одеську облдержадміністрацію. Просто тому, що міліція зобов’язана припиняти і запобігати кримінальним чи адміністративним правопорушенням. Самі ж учасники, крім вищезгаданих організаторів, якщо проведуть якесь мирне зібрання в цей день в Одесі, то лише цим ніякого правопорушення не вчинять.

Але очевидно і те, що міліцейське начальство Одеси виступає проти проведення цього зібрання. Так, міське управління ГУ МВС в Одеській області разом з виконкомом міськради позивалися до суду, де наполягали на тому, що нездатні забезпечити громадський порядок, охорноняти здоров’я населення та запобігти заворушенням чи злочинам під час оролошених організаторами “Маршу Рівності” заходів, а також засвідчили небажання залучати велику кількість правоохоронців та військовослужбовців для захисту заходу. Більше того – за інформацією Голови Одеської облради Михайла Шмушковича, міліція зверталась до нього з метою запобігти проведенню заходів ЛГБТ-спільноти навіть в закритих приміщеннях, що є явним зловживанням владою чи перевищенням службових повноважень (ст.ст.364, 365 ККУ).

Непрофесійність, невиконання своїх прямих законних обов’язків, а також, можливо, і співучасть одеської міліції в злочинних діях 2 травня 2014 року були одними з головних причин, які призвели до кривавої трагедії в місті. Тож оскільки у прихильників “Маршу Рівності” дійсно є агресивні супротивники, то для безпечного проведення як подібного мирного зібрання, так і можливих контрдемонстрацій в Одесі місцевих правоохоронців має змусити працювати саме політична воля достатньої сили.

Якщо ж коментувати саме судове рішення, то є підстави вважати його неправосудним. Суддя, на мою думку, формально причепився до того, що, як йдеться в наявних матеріалах справи, організатори не вказали в повідомленні точних місць й часу проведення своїх заходів (самі організатори стверджують, що цей документ був зверненням до міського голови з проханням разом узгодити подібні деталі), і вирішив, що “Марш Рівності” загрожує громадському порядку в місті. Проте чинне українське законодавство насправді взагалі ніяк не регламентує зміст повідомлень про мирні зібрання.

Суддя ж важає інакше. Він вважає, що в Україні існує саме порядок проведення мирних зібрань, який виражено в зобов’язанні “належно” повідомляти владу про зібрання з “вичерпною інформацією про запланований захід”. Цікаво, що суддя впевнений, що цей порядок регламентує відповідна частина Указу Президії Верховної ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР”. Причому суддя вочевидь не вважає, що зміст цього Указу повністю відповідає чинному українському законодавству, бо не посилаєїся на інші, більш драконівські його частини.

Українські ж правозахисники впевнені, що геть увесь зміст Указу Президії ВР СРСР не підлягає застосуванню на території України. Бо цей Указ втратив чинність, а його зміст суперечить Конституції України (ст.39, ч.1 ст.92, ч.1 “Перехідних положень” Конституції, Постанова Верховної Ради № 1545-ХІІ “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР”, ст.3 Закону “Про правонаступництво України”). Підтримує правозахисників і пленум Вищого адміністративного суду України (ВАСУ), який у затвердженій Постановою №6 Довідці щодо вивчення та узагальнення практики застосування під час розгляду та вирішення впродовж 2010-2011 років справ стосовно реалізації права на мирні зібрання також стверджує, що даний Указ “не підлягає застосуванню”, а практика його застосування судами “є помилковою”. І частина суддів в своїх рішеннях таку аргументацію підтримують. Та попри це Указ вже неіснуючої держави все одно використовується як один з аргументів в рішеннях частини судів про заборону мирних зібрань.

Як прибрати цю причину для судових заборон? В правозахисному середовищі домінує думка, що Конституційний суд України не має права перевіряти на конституційність акти іншої, вже неіснуючої держави. Мабуть, саме тому ніхто досі не звернувся в КСУ з відповідним конституційним поданням чи конституційним зверненням. Хоча, можливо, це було б і варто зробити… Водночас в правозахисному середовищі декілька років тому виникла ідея актом Верховної Ради поставити крапку в питанні суддівських трактувань, де слід прямо визначити нечинним на території України відповідний Указ Президії ВР СРСР. Але законопроекти з такою нормою фактично провалились в парламенті, бо окрім цієї норми там була ще низка кепських. А в найлегший спосіб – ухвалювати визнання нечинності Указу окремим законодавчим актом – ані цей, ані попередні склади парламенту робити не квапляться.

Та чи врятутує це від неправосудних судових заборон? Ні. Реформи судової гілки влади в країні, як відомо, досі нема. Суддя Одеського окружного адміністративного суду для того, щоб обґрунтувати, що конституційна причина для судової заборони є, посилався навіть на рішення Євросуду і Сіракузькі принципи ООН. А безпека майбутніх мирних зібрань ЛГБТ залежить не стільки від актів парламенту, скільки від того, наскільки ґрунтовною буде реформа поліції.

Михайло Лебедь, експерт з питань парламентського лобіювання та свободи зібрань в Україні

Залишити відповідь