Криза у правозахисній спільноті України

Михайло Лебедь, експерт правозахисної коаліції “Ні – поліцейській державі!”
Михайло Лебедь, експерт правозахисної коаліції “Ні – поліцейській державі!”

Правозахисник Михайло Лебедь – експерт Всеукраїнської ініціативи «За мирний протест!», член правозахисної організації Інститут «Республіка» та Всеукраїнської молодіжної організації «Фундація Регіональних Ініціатив». В інтерв’ю він розповідає про кампанію протесту проти «проекту Януковича-Захарченка-Ставнійчук» – чергового законопроекту, який загрожує обмежити право на мирні зібрання в Україні. Крім того, Михайло Лебедь говорить про кризу в українській правозахисній спільноті і болючі проблеми в комерціалізованому середовищі грантових і правозахисних організацій, чиї керівники активно лобіюють цей закон за підтримки навіть окремих «опозиційних» депутатів парламенту. Що нагадує – представники «різнокольорової» влади нещодавно вже намагалися лобіювати поліцейський законопроект-попередник  з реєстраційним парламентським номером 2450.

– Михайле, так що буде з законопроектом про мирні зібрання? Чи протягнуть його через парламент, щоб влада могла заборонити будь-яку з наших акцій?

– Є три варіанти розвитку подій у найближчий час – поганий, гарний і ще кращий. Поганий – якщо парламентська більшість ухвалить у першому читанні «законопроект Януковича-Захарченка-Ставнійчук», який є майже копією скандального законопроекту № 2450. Таким чином, ми знову відкотимося в 2009 рік, коли був прийнятий в першому читанні 2450. Хороший варіант – якщо проголосують альтернативний законопроект, який ми зареєструємо завдяки знайомим депутатам.

– Хіба можливо, що за нього проголосують?

– Це найменш ймовірний з варіантів. Наш альтернативний законопроект невигідний партії парламентської більшості. У ньому занадто багато «цукерок» для протестувальників. Якщо в  «законопроекті Януковича-Захарченко-Ставнійчук» прописаний обов’язок повідомляти владу про протести за 48 годин, а «спонтанні» зібрання пропонується зробити неспонтанними, то в нашому законопроекті відсутні терміни повідомлення і прописане право на справжні спонтанні зібрання. А терміни повідомлення і спонтанні протести – головний шмат пирога в цих перемовинах. Нам пропонують інші малозначні «солодощі» в обмін на можливість дійсно закрутити гайки завдяки термінами повідомлення про проведення акцій і фактичній забороні спонтанних зібрань.

– Якщо ваш законопроект все ж таки приймуть, то чи не можуть депутати його зіпсувати після першого читання?

– Можуть. У тому то й проблема. В історії України вже було так, що до законопроекту, де не передбачалися терміни повідомлення, після першого читання «пригвинтили» ці терміни. Але, на щастя, проект не був прийнятий в такому вигляді. А взагалі в історії незалежної України вже було мінімум тринадцять проектів спеціальних законів про протести – але жоден з них не пройшов. У нас досі немає спецзакону, як немає його в Норвегії, Ірландії, Данії, Великобританії, Швейцарії, Канаді та США.

– А «ще кращий» варіант розвитку подій – це який?

– Якщо обидва законопроекти провалюються. Тоді ми в перемовинах знову повернемося до головного – до змін у вже існуючі закони, які зараз обмежують свободу зібрань.

– Хіба законопроекти зі змінами до існуючих законів депутати не можуть так само погіршити між читаннями?

– Можуть. Але в таких перемовинах ми вже не будемо ризикувати найголовнішим – практичними механізмами для вільної організації протестів. Завдяки відсутності чітких термінів для повідомлень про протести в минулому році відбулося за різними оцінками від 3636 до 16392 мирних зібрань. І це при мінімальній кількості протестів з випадками насильства над людьми, при 349 випадках судових обмежень мирних зібрань і всього 7 адмінарештах. Влада цю картину явно хоче погіршити. Адже, в її розумінні, спеціальний закон – це терміни повідомлення, забюрократизовані правила проведення спонтанних зібрань, а також нові обов’язки для протестувальників. Оскільки влада не готова говорити про терміни повідомлення менші, ніж 48 годин, і не готова дозволяти справжні спонтанні зібрання, треба припиняти будь-які торги з нею на цей рахунок.

– Або все залишається так, як зараз, без конкретних термінів повідомлення, або повідомлення за 48 годин? Третього не дано?

– Про третій лобісти законопроекту навіть чути поки що не хочуть.  Хоча в Іспанії можна повідомляти про акції за 24 години, у Фінляндії – за 6 годин, у Вірменії, Молдавії і Литві можна взагалі не повідомляти при певній кількості протестувальників. Єдине рішення Конституційного суду України  на цю тему взагалі пропонує диференціювати терміни повідомлення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення. Але лобістам все це не цікаво. Їх цікавлять тільки 48 годин, щоб за цей час в українських умовах підконтрольні владі суди могли заборонити все що завгодно.

– Хто ці лобісти?

– Радник Президента Марина Ставнійчук, Представник Президента в парламенті Юрій Мірошниченко.  Ну і так звана «ручна громадськість». В цілому – близько 15 чоловік різних соціальних статусів.

– А Гарант?

– Важко сказати, якою мірою він залучений в це саме зараз. Особисто мені мало віриться, що він читав усі п’ятсот сторінок свого щорічного послання до парламенту, де згадане це питання.

– А омбудсман? Валерія Лутковська заявляла, що відсутність закону перешкоджає реалізації права ЛГБТ-спільноти на проведення акцій.

– Наскільки мені відомо, в самій ЛГБТ-спільноті сміються над цією заявою. Так, вона теж агітує за прийняття конкретного спецзакону з 48 годинами і неспонтанними «спонтанними» зібраннями.

– Чому законопроект від влади лобіюють опозиційні депутати?

– Їм в Адміністрації Президента пообіцяли піар. Може, ще щось пообіцяли. Але перш за все справа в тому, що вони цю тему теж не розуміють. Можливо, хтось із них колись і віддавав наказ партійному осередку проводити акцію «Вставай, Україно!» Але це максимум, що вони знають про організацію протестів. У текст законопроекту вони, звичайно ж, не вчитувались – інакше б зрозуміли, що навіть ту ж саму «Вставай, Україно!» з таким законом більше не проведуть. Зараз ці депутати просто повторюють гасла, які пишуть для них справжні лобісти законопроекту.

– Що це за гасла?

– Вони брешуть, ніби проект дозволяє спонтанні зібрання. Але спонтанні зібрання і так дозволені у 22 статті Конституції. А ось «спонтанні» зібрання законопроекту мають кілька критеріїв – «невідкладність» протесту і «неможливість» повідомити про нього за 48 годин, і одне правило проведення – «невідкладне» повідомлення влади. Таким чином довести, що у вас саме спонтанне, буде неможливо ні «Беркуту», ні судовому виконавцю, які прийдуть брати вас за невиконання судової заборони акції.  Не можна буде це довести і судді, що буде судити вас за невиконання заборони.

Ще лобісти брешуть, ніби згідно з проектом відсутність повідомлення не може бути причиною для судової заборони. Тоді як, насправді, все навпаки – може. Брешуть, ніби проект ліквідує адмінарешти.  Але проект не скасовує, наприклад, статтю 185 адмінкодексу, яка вже зараз використовується проти протестувальників і має максимальну репресивну санкцію – 15 діб. Брешуть лобісти і про те, що проект нібито звузить конституційні приводи для судових заборон. Проект лише уточнює їх, що призведе просто до уточнених шаблонів заборонних рішень. Брешуть, що проект покінчить з практикою прийняття антиконституційних місцевих правил проведення мітингів, яка зараз діє в 17% адміністративних центрів і шести обласних центрах. Їхній проект навпаки легалізує таку практику. Ну і найсмішніший їхній аргумент – що, спеціальний закон мовляв врятує всіх від антиконституційного указу вже двадцять два роки як неіснуючої країни СРСР. Про цей документ навіть міліція згадувати соромиться.

 Зазначу, що під ударом будуть не тільки політичні, але «економічні» акції, «небажані» для влади. Не тільки акції парламентської опозиції, а й акції позапарламентських партій. Постраждають учасники неполітичних мітингів на соціально-економічну тематику, ті хто бореться за роботу, зарплату, стипендії чи пільги – а це близько 60% від усіх протестів в Україні.

– На останньому засіданні парламентського Комітету з прав людини депутати обіцяли, що допрацюють проект після першого читання, відправлять його на експертизу до Венеціанської комісії, і взагалі будуть вічно не допускати текст до фінального голосування, якщо це буде потрібно.

– Це все «відмазки». Допрацьовувати або відправляти до Венеціанської комісії текст проекту можна ще до його реєстрації у Верховній Раді. До того ж, громадськості завжди було набагато легше впливати на тексти законопроектів до їх реєстрації, ніж між читаннями. А щодо «вічного утримування тексту» депутати просто брешуть. Це не в їх владі. По-перше, Регламент парламенту дозволяє виставити законопроект на голосування навіть без рішення профільного Комітету на цю тему. По-друге, будь-які рішення будь-яких комітетів для парламенту несуть лише рекомендаційний характер.

– Що це за «ручна громадськість», яка теж лобіює проект?

– Це керівництво філії фонду Сороса в Україні і кілька «диванних» грантових правозахисників. Загалом – близько 15 людей різних соціальних статусів.

– А навіщо все це Соросу?

– Це місцеві ігри у велику політику керівництва філії. Причому, саме керівництва. У фонді «Відродження» працюють в тому числі чудові люди, які, я впевнений, ні про що не здогадуються. Але тим не менш, керівництво «Відродження» за великий грант найняло людину Ставнійчук, Максима Лацибу, для того, щоб він створив видимість громадської підтримки і пролобіював ухвалення в парламенті тексту цілком конкретного проекту спеціального закону про протести з повідомленням в 48 годин і неспонтанними протестами. Максим, до слова, один з кращих лобістів у цій країні. Але людина абсолютно безпринципна.

– Чи вдалося створити видимість громадської підтримки?

– Скоріше ні, ніж так.  Максим зібрав коаліцію в основному з грантових громадських організацій, більша частина з яких отримує гроші від «Відродження». І ходив до депутатів з текстом проекту, стверджуючи, ніби його розробила коаліція. Але пізніше в коаліції почалися непідконтрольні демократичні процеси. Багатьом не сподобалося те, що лобіює Максим. Але сталося це лише через кілька місяців ходінь Максима до депутатів. Організації коаліції, на жаль, довгий час закривали на це очі, боячись посваритися з фондом-донором. Зараз же Максим свої походеньки в основному прикриває брендом Української Гельсінської спілки з прав людини.

– І в Спілці з цим згодні?

– У тому то й справа, що у всіх членських організацій Спілки – а їх зараз 29 – ніхто на це дозволу не питав, і навіть не збирається. Ось вже багато років як від імені всіх організацій Гельсінської спілки, абсолютно не питаючи думки організацій, висловлюються або дві людини – голова правління і виконавчий директор, або мінімум п’ять з дев’яти членів правління. Це дуже зручно для керівництва Спілки. І тим більше – зручно для лобістів законопроекту.

Чому ж членські організації з цим миряться?

– Час від часу те чи інше висловлювання або рішення керівництва Спілки від імені всієї Спілки дійсно не влаштовує ту чи іншу організацію. Але проблема в наступному. По-перше, це все ж грантові організації, і їх діяльність залежить від грошей того ж «Відродження» та інших фондів. А отриманню цих грошей нерідко сприяє керівництво Спілки. По-друге, кожна з організацій займається своїми конкретними питаннями у сфері захисту прав людини, і може не мати фахівців у питаннях незадоволеною організації. Так чи інакше, керівництво Спілки вже кілька років поспіль не зацікавлене в тому, щоб хоча б спробувати врахувати весь спектр думок членських організацій. Це типова керована демократія, а можливо і авторитаризм. Меншість в Союзі розписується за мовчазну більшість і дискримінує незадоволених. Це тим більше дивно, адже подібні практики суперечать філософським принципам концепції прав людини.

– Інститут «Республіка» був серед незадоволених членських організацій?

– Звісно. Свого часу «Республіка» була організацією-співзасновницею Спілки. І, звісно, нам дуже не сподобалося, що керівництво Української Гельсінської спілки почало розписуватися, в тому числі, від нашого імені, на підтримку законопроекту 2450, а потім і «законопроекту Януковича-Захарченко-Ставнійчук». Тоді ми запропонували змінити Статут та Положення про членство в Спілці, щоб 10% організацій отримали право вето для блокування рішень керівництва Спілки. Це дозволило б продовжити діалог і пошук спільних рішень з тих питань, щодо яких є різні позиції в Спілці. Схожі правила прийняття спільних рішень діють у міжнародних правозахисних коаліціях організацій, таких як Міжнародна мережа «Громадянська Солідарність», Мережа «IDEA-Eurasia», Комітет міжнародного контролю за ситуацією з правами людини в Білорусі, Міжнародна громадянська ініціатива для ОБСЄ (ICI OSCE) та інших. Але керівництво Української Гельсінської спілки відкинуло цю пропозицію. Тоді «Республіка» заявила про свій вихід з Спілки.

– Як відреагувало на це керівництво Спілки?

– Неадекватно. Голова правління Євген Захаров відразу ж заявив, ніби це не ми пішли, а вони «пішли» нас. Хоча правління права виключати організації точно не має. Це була лише спроба зберегти обличчя при поганій грі.

– Чому керівництво Української Гельсінської спілки включилося в «погану гру»?

– Тут перетинаються кілька причин, які ще раз вказують на глибоку кризу в середовищі українських правозахисних організацій. По-перше, окремі правозахисники відкрито заграють з владою. Тому з їхнього боку це вже не правозахист, а чиста політика. Риторику Захарова на підтримку законопроекту з 48 годинами на сповіщення зараз не відрізниш від риторики владних чиновників. А член правління Спілки Володимир Яворський ще в тому році разом з Максимом Лацибою та представником керівництва «Відродження» Романом Романовим вели з Радником Президента Мариною Ставнійчук кулуарні перемовини відносно все тих же 48 годин на повідомлення і неспонтанних «спонтанних» зібрань. Все це посилюється тим, що завдяки всій цій історії фонд «Відродження», який є одним з основних донорів Української Гельсінської спілки, хоче стати ще ближчим до Адміністрації Президента.

По-друге, правозахисник від правозахисника відрізняється. А якщо врахувати, що правозахисники, які підтримують проект від влади, в питаннях права на протест є лише теоретиками, то стає зовсім злозумілим, що «порядок в країні» в їх розумінні мало не дорівнює порядкам поліцейської держави.  Яворський, який зараз проживає в аж ніяк не демократичній Білорусі, в 2004 році підтримав законопроект з обов’язком повідомляти владу про протест за три дні до акції, в 2010 році підтримав проект з повідомленням за чотири дні, в 2011 році виступав за адмінвідповідальність для протестувальників, в 2012 році підтримував сповіщення за два робочих дні, а цього року – за 48 годин.  І щоразу – абсолютно щиро. Він дійсно так думає.

Третьою причиною кризи є те, що оскільки ці правозахисники є представниками грантових і, відповідно, не масових організацій, вони продовжують вести перемовини з владою як і в часи Президента Леоніда Кучми – з позиції слабкого. Ще до «помаранчевих» подій, в 2004 році в український парламент потрапило два законопроекти – з терміном повідомлення про протесті в десять днів, і в три дні. Частина правозахисників тоді виступила проти обох проектів, частина – за «менше з зол». Сьогодні «диванні» правозахисники бачать менше зло у провладному законопроекті. Тому, що грантові організації не вміють і навіть не розуміють того, що можна вивести людей на вулицю, щоб протестами домогтися більшого.

– Ти ж теж член грантової організації.

– Так. Але, на щастя, я також є і членом масової молодіжної організації, де зарплати заборонені. Тому добре розумію проблему. Гроші і влада псують людей.

Але ж реальної влади у правозахисників немає.

– Тут варто говорити не про владу, а про ілюзію влади. Про близькість до кабінетів влади. Коли правозахисників кличуть на офіційні заходи, садять поруч, заручаються їх підтримкою. Це багатьом лестить, але багатьох же і псує. Тому завжди буде моральна відповідальність за «підтанцьовку» сумнівним ініціативам влади.

– Чи є ще приклади таких «підтанцьовок»?

– Є. Принаймні, я не знаю як інакше пояснити те, чому Захаров публічно підтримує антиконституційний Закон «Про всеукраїнський референдум», який, завдяки адмінресурсу, може «іменем народу» привести нас прямо до диктатури.

– А як щодо грошей? Як псують гранти?

– В ідеалі грант на правозахисний проект – це можливість займатися справою свого життя не в якості хобі в післяробочий час, а присвячувати цьому весь свій час. Але не всі витримують марку. Для когось з часом пропадає елемент улюбленої справи, діяльність перетворюється на рутину від проекту до проекту. А хтось стає занадто залежним від грошей. Цього року я вперше був свідком того, як фахівці промовчали про те, що думають, і навіть робили те, що вважають неправильним. І все тільки тому, що вони боялися втратити фінансування від фонду-донора. Гроші стають важливіші, ніж принципи.

Або, наприклад, проблема: немає гранту – немає роботи. Люди можуть місяцями не воювати проти якоїсь небезпеки з боку влади тільки тому, що на цю боротьбу фонд поки не виділив грошей. Щоб ви розуміли – «Республіка» час від часу теж отримує фінансування на просвітницькі проекти у сфері реалізації права на протест. Але зараз вже кілька місяців як у нас немає грантового фінансування. Проте, наша працездатність у цій сфері не падає. Але зараз я перераховую більше проблеми грантових організацій, ніж правозахисних.

– А які проблеми у правозахисних організацій?

– Вони глибинніші. Оскільки правозахисні організації грантові, то вони теж не є масовими. Але до цього додається ще й те, що правозахисники самі себе виділяють в окрему касту. Окрему від народу. Мовляв, вони ні з владою, ні з протестувальниками. Ця проблема посилюється ще й тим, що правозахисники в основному не займаються захистом соціально-економічних прав. Адже якщо у людей проблеми з роботою і зарплатою, то проблеми свободи слова, свободи зібрань чи свободи асоціацій стають неактуальними, навіть незрозумілими для більшості. У Росії, наприклад, правозахисники вже багато років ігнорують соціальні проблеми своїх співгромадян. І тепер, коли влада почала цькувати їх як «іноземних агентів», то в самій Росії їх немає кому захистити.

– Яке майбутнє у правозахисного спільноти України і Української Гельсінської спілки?

– Організації Спілки або змінять свій Статут і керівництво, або ні. Але світ не крутиться навколо Української Гельсінської спілки. У майбутньому з’являться й інші правозахисні об’єднання. Важливо, щоб вони не зросталися з владою, не замикалися в собі, співпрацювали з масовими, молодіжними та профспілковими організаціями. Важливо, щоб на грантових фуршетах і в просторих кабінетах влади не продали наш спільний острівець свободи в СНД, яким поки що продовжує залишатися Україна.

Розпитував Денис Строєв.

Джерело: Український Харків

Залишити відповідь