Іспит на Москву

ispyt25 років незалежності – мало чи багато? Для тисячорічного європейського човна, в якому ми виступаємо поки що пасажирами в трюмі, наша історія – крапля в морі. Для нас же навпаки, оскільки за чверть віку пережито подій більше, ніж за сто років в деяких державах. П’ять президентів, шістнадцять прем’єр-міністрів, дві валюти, один чемпіонат Європи з футболу, три революції, війна яка триває більше двох років – і це при короткому огляді.

З усього вище названого слід відзначити Революцію Гідності як найбільш визначну подію з моменту проголошення незалежності. Жодна політична криза в країні до цього не закінчувалась пролитою кров’ю і настільки кардинальною зміною зовнішньополітичного курсу на захід.

Можна по-різному оцінювати наслідки Євромайдану: для когось це падіння “режиму Януковича”, відновлення демократії та свободи слова, спроби реформ під егідою євроінтеграції, а для когось це криза, високий долар, причина війни і відсутності ефемерної стабільності. На жаль, в нашого народу двох правд бути не може, через хронічне невміння та небажання виводити середньоарифметичне з думок, тому й досі ми маємо прихильників та противників майдану.

Проте в обох сторін є спільне – запит на ефективні реформи від української влади. Адже головною ідею Революції була необхідність змін у державі, але поки що в можновладців це виходить слабо.

За 25 років Україна пережила сім скликань Верховної Ради, і нині є свідком восьмого. На жаль, всі скликання об’єднують здебільшого не позитивні надбання на полях законодавства, а бажання наступити на одні й ті ж граблі, постійно повторюючи помилки попередників. Такі дії призвели до того, що зараз, напередодні третьої річниці Євромайдану, перед українською владою та суспільством стоїть найголовніший іспит постреволюційної країни – свобода мирних зібрань.

7 грудня 2015 року було зареєстровано проект Закону “Про гарантії свободи мирних зібрань” №3587 (далі – 3587). Отже українські парламентарі в черговий раз вирішили зайнятись “регулюванням” мирних зібрань. За підрахунками правозахисників, даний документ є чотирнадцятою спробою створити “спецзакон про протести” за часи української незалежності.

Чергова “нова, чесна, демократична та стабільна влада” демонструє системні проблеми вітчизняного парламентаризму, спільні для всіх скликань Верховної Ради. Це видається у бажанні бути вічними та безсмертними на політичному Олімпі, заради чого оголошується боротьба “порядку проти хаосу”, яка виливається у зменшення обсягу прав і свобод.

Традиційно, перейматися над тим, з яким законодавством житиме суспільство та працюватиме “нова, більш чесна, демократична та стабільна влада” на випадок перевиборів ніхто не збирається. Більше того, законотворчість у нашій державі два десятиліття має один і той самий тренд: орієнтування на конкретні ситуації в сьогоденні, а ніж на перспективу в майбутньому. І 3587 не є виключенням, і складається враження, що для авторів цього законопроекту останній майдан ні чому не навчив, і що знову політичні амбіції вище здорового глузду та конституційних прав громадян.

Але найбільшою іронією долі у цій ситуації є те, що співавторами закону є окремі правозахисники, яких шалені гранти від США та ЄС перетворили на “бізнесменів від правозахисту”. Якими мотивами вони керуються, коли є можливість майже задарма “освоїти” суми в мільйонах гривень від американських та європейських платників податків, зрозуміти не важко.

Питання наслідків, звісно, відходить на другий план. Достатньо провести декілька круглих столів з фуршетами для журналістів та міжнародних експертів, які слабко орієнтуються в українських правових реаліях, надрукувати невеликим тиражем літературу, яку широка аудиторія не читає, але що додає пафосу у так званих “експертних середовищах”, знайти потрібних депутатів, котрі готові проголосувати за – і діло зроблено.

Що буде далі з правом громадян мирно збиратись нікого не цікавить, так як далі вже буде стояти задача “освоїти” новий грант. Тим більше, що імідж старих дисидентів та громадських діячів з бездоганною репутацією дозволяє завжди виходити сухими з води і навіть не забороняє називати колег по громадській діяльності, які виступають опонентами, “анархістами від правозахисту”.

Іспит під назвою 3587 ставить перед країною такі питання:

48 годин для повідомлення. Нам би тільки день простояти, та ніч протриматися?

Організатори й учасники зібрань зобов’язані будуть повідомляти про зібрання не пізніше, ніж за 48 годин до початку (ч.1 ст.7 3587). Не важко спрогнозувати, що на практиці діятиме стара механіка дореволюційних часів, коли по регіонам суди приймали не вмотивовані законодавчо заборони за політичними вказівками місцевої чи центральної влади.

Або ж сама влада може раптово знайти у регіоні епідемію, що відповідно до пункту 6 частини другої статті 16 законопроекту є підставою для обмеження у реалізації даного права. Спроба запровадити 48 годин на повідомлення в нинішній ситуації в країні виглядає бажанням виграти час для влади, аби “не прогледіти” небезпечні для себе мітинги чи маніфестації.

Слід нагадати, що судова реформа в Україні майже провалена, і гарантій на те, що “реформовані суди” будуть діяти краще ніж у минулому немає. Немає також гарантій, що уточнення конституційних підстав для судових заборон зазначені у статті 16, не призведуть лише до уточнених шаблонів заборонних рішень.

Суд також може отримати нові законні підстави заборонити мирне зібрання в будь-який момент до і після початку зібрання за наявності “обставин, які зумовлюють необхідність звернення до суду” (абзац 4 ч.1 п.п.б п.1 ч.2 розділу “Прикінцеві і перехідні положення” 3587). За таких умов дуже важко передбачити чи не призведе дане нововведення до збільшення кількості затримань (в т.ч. силових) за невиконання рішень суддів, і до адміністративної чи кримінальної відповідальності протестувальників (п.4 ч.2 ст.6 3587, зміни 3587 в ст.185-1 КУпАП, ст.382 ККУ).

Несвоєчасність повідомлення про проведення мирного зібрання може буди додатковою підставою для судової заборони зібрання (ч.7, ч.2 ст.16 3587).

Можна впевнено сказати, якби ідея 48-годин була впроваджена за часів Януковича, то майдан не був би можливим, адже він відбувся спонтанно. Нинішній законопроект дає на відкуп суду тлумачити, чи можна вважати певну подію або інформацію такою, що вимагає невідкладного реагування суспільства чи групи людей, і тому неможливо було повідомити владу у строк, встановлений 3587 (п.5 ч.1 ст.1 3587). Таким чином 3587 стає певною машиною часу і переносить нас у період СРСР, коли суд окрім правових аргументів брав до уваги політико-ідеологічні мотиви.

Намети і провокатори

Частина третя статті 16 законопроекту 3587 зазначає можливості обмеження права на свободу мирних зібрань у спосіб:
1) повного або часткового обмеження щодо місця або маршруту проведення мирного зібрання у разі, якщо вони перетинаються з місцем, доступ до якого обмежено законом;
2) обмеження щодо часу чи тривалості мирного зібрання;
3) повного або часткового обмеження щодо використання звукопідсилювальної апаратури чи інших джерел шуму відповідно до частини п’ятої статті 9 цього Закону;
4) часткового обмеження щодо місця встановлення тимчасових споруд;
5) заборони проведення мирного зібрання.

На фоні широких повноважень Національної поліції, Національної гвардії України та інших правоохоронних органів на свій розсуд вирішувати, чи втратило зібрання мирний характер, чи ні, та враховуючи незакінченість поліцейської реформи і прецедент з потраплянням у нову поліцію представників Беркуту, який жорстоко розганяв населення під час Революції Гідності, виникає питання: про які гарантії та свободи йдеться?

Чинне законодавство України не дозволяє силових розгонів мирних зібрань — силовики мають право реагувати лише на конкретних правопорушиків. А в разі прийняття 3587 отримують можливість за наявності декількох провокаторів на мирному зібранні почати процедуру силового розгону і цілком законно застосовувати силу до навіть мирних протестувальників, які просто не слухаються. При чому достатньо буде провокаторам поставити намет у так званому “забороненому місці”, аби зібрання вийшло за межі правового поля.

Права закріпленні статтями 22, 24, 39, 64 Конституції України законопроектом 3587 до уваги не беруться. На фоні даних норм, теза яка зазначена у пояснювальній записці, що законопроект розроблено у зв’язку з “численними порушеннями свободи мирних зібрань під час Євромайдану і Революції Гідності, доводять встановлення гарантій реалізації права на рівні закону” виглядає цинізмом на костях загиблих під час революції.
До краю абсурду диктаторських законів 16 січня цьому законопроекту не так й далеко.

Малолітні не протестують без дорослих?

3587 створює обмежене коло осіб, які мають право на мирні зібрання. А саме частина друга статті 4 каже, що “фізична особа, яка не досягла 16 років або є недієздатною, може бути організатором мирного зібрання, якщо хоча б одним із співорганізаторів є фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність, юридична особа або громадське об‘єднання”. Хоча статті 22 і 64 Конституції України прямо повідомляють, що закріплені конституцією права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, крім випадків, передбачених Конституцією України. Звичайно, деякі лобісти даної норми можуть апелювати до Цивільного кодексу, де є певні обмеження щодо укладання правочинів неповнолітніми, але чи можна порівняти даний вид відносин із захистом прав і свобод?

І загалом, чи є логіка в тому, щоб п’ятнадцятирічні для мирного зібрання шукали співорганізатора шістнадцятирічного? Слід нагадати, що серед постраждалих під час сумнозвісного розгону 30 листопада 2013 року були й неповнолітні особи, і їх не можна назвати незрілими для висловлення громадянської позиції.

3587-1: ідеалістичність, до якої ще далеко

На противагу 3587 йде законопроект 3587-1 (далі – 3587-1), зареєстрований депутатами різних політсил, які на практиці знаються на темі протестів на основі напрацювань правозахисників та активістів з умовно старої домайданівської Всеукраїнської ініціативи “За мирний протест!” та нової коаліції громадських організацій “Ні – поліцейській державі!”.

Цей закон на фоні 3587 виглядає майже ідеальним, так як у ньому є пряма заборона розганяти зібрання, закріплена можливість повідомляти владу про протести в будь-який час, роз’яснені обов’язки правоохоронців, а також орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування зобов’язаний безсторонньо ставитися до зібрання та уникати оцінки доцільності проведення зібрання; надавати рівні можливості всім сторонам у разі проведення одночасних зібрань, у тому числі контрзібрань; не допускати заборони або обмеження свободи вибору форми, місця, часу чи маршруту зібрання, за виключенням рішень суду й інші корисні норми.

Але 3587-1 не здатен вирішити проблему внесення авторитарних поправок з роками. Фактично, держава знаходиться на такому етапі розвитку, що у суспільства немає ані гарантій, ані віри у те, що політиків не занесе на стежини узурпації влади шляхом обмеження свобод.

У такому випадку єдиним компромісним виходом у є неухвалення будь-якого закону, що буде регулювати мирні зібрання, і прийняття змін до профільних правоохоронних актів, які врегулюють питання компетенції правоохоронців під час мирних зібрань. Оскільки нинішня політична еліта поки що не здатна мислити масштабами десятиріч та виходити з позиції основоположних прав першочергово від політичних амбіцій, а громадянське суспільство у ситуації сконцентрованості більшості сил на АТО – систематично контролювати парламент.

Слід нагадати, що насилля під час Революції Гідності почалось з жорстокого порушення правоохоронними органами прав громадян на мирні зібрання.

Ситуація з 3587 до болі нагадує історію путінського авторитаризму в Росії, яка наразі виступає агресором по відношенню до України. Для побудови “вертикалі” російській владі було необхідно унеможливити мітинги та акції опозиції і всіх незгодних з діями Путіна та “Єдиної Росії”.

Це вдалося завдяки запровадженню закону про мирні зібрання, який і подарував сумнозвісні терміни “санкціоновані та несанкціоновані зібрання”. Наслідки обмеження опозиційних точок зору відчувають на собі не тільки громадяни РФ, а й українці в зоні АТО.

3587 – іспит на Москву не в територіальному сенсі, а в правовому. Він покаже, чи буде Україна жити за своїми традиціями, закріпленими статтею 39 Конституції України, чи нам буде притаманний московський стиль регулювання, за яким будь-які збори будуть можливі лише з дозволу влади.

Як країна здасть цей іспит залежить від суспільства. Слід розуміти, що прокинутись в “русском мірє” не так вже й неможливо, достатньо почати з прийняття правового досвіду держави-агресора, а далі триколор над Верховною Радою – лише питання часу. Також здача іспиту залежить від українських політиків, яким необхідно врешті-решт зрозуміти, що будь-яка спроба обмежити основоположні права, незалежно від мотивів, рано чи пізно закінчується кривавою трагедією зі стріляниною у центрі столиці, смертями, зламаними долями і вічною політичною анафемою.

Богдан Чумак,
юрист, заступник Голови ВМГО “Фундація регіональних ініціатив” (ФРІ),
експерт коаліції громадських організацій “Ні – поліцейській державі!”

Джерело: Тексти.org.ua

Залишити відповідь